Україна не хотіла війни. Вона її не провокувала і не бажала. І все ж 24 лютого 2022 року російські танки перетнули її кордони, ракети розірвали її небо, а жорстоке насильство відродженого імперіалізму обрушилося на мирних жителів, що опинилися в пастці історії.
Те, що Володимир Путін називає “спеціальною військовою операцією”, є гротескним евфемізмом для збройного вторгнення, грубим порушенням міжнародного права та актом неповаги до суверенітету вільної і незалежної держави. За цинічною риторикою Кремля криється грубе бажання переписати кордони за допомогою бомб, відродити імперську ностальгію за рахунок миру.
Треба сказати голосно і чітко: Росія не була спровокована. Україна не загрожувала своєму сусідові. Навпаки, український народ прагнув емансипуватися, дивитися в бік Європи, будувати сучасну демократію. Саме це прагнення до свободи засуджувало його в очах авторитарної влади, яка не терпить незалежності на власному порозі.
Людські наслідки були трагічними. Тисячі загиблих, зрівняні з землею міста, діти, вирвані з рідних домівок, діаспора у вигнанні. Маріуполь, Буча, Харків… ці назви резонують сьогодні, як незагоєні рани на совісті світу.
Але перед обличчям варварства Україна чинила зразковий опір. Її народ не зламався. Він піднявся. Він боровся не лише за свою територію, але й за універсальну ідею: жодна нація не повинна бути пригнічена силою.
Вкрай важливо не піддаватися медійній втомі, не тривіалізувати цю війну. Кожен день окупації - це наруга над правом, свободою та людською гідністю. І кожне мовчання, кожна двозначність у міжнародному дискурсі посилює зарозумілість режиму, який робить ставку на забуття.
Україна не хотіла війни. Але вона мужньо бореться за мир. І ця боротьба заслуговує на більше, ніж наше співчуття: вона заслуговує на нашу непохитну солідарність.
